Наш проект з проведення симуляційних ігор розширює свою географію і 20 квітня дістався до Піщанської гімназії. Захід почався, як завжди, зі знайомства, входження в роль і чаювання. І на тому дещо взяв паузу. Діти просто сиділи і пили чай, в той час коли мали б уже вирішувати перші ігрові задачі. Я собі так тихенько починаю нервувати і сподіваюсь, що з таким темпом захід протриває хоча б годину. Але тут одна дівчинка спитала: «А можна вже грать?» «Ну канєшна!» – відповідаю, ледь стримуючись, щоб не плескати в долоні. І тут таке почалося! Навіть вчительки з інших класів позбігалися на наш гамір. Мене те все тішило, бо чим голосніше все відбувається, тим більше діти захоплені грою. З іншого боку, це спонукає до думки, що учасникам необхідно пройти тренінг з подолання конфліктів. І чим довше тривала гра, тим частіше до мене поверталась ця думка.
Можна проводити гру п’ять або двадцять п’ять разів і щоразу це буде по-різному. Ніколи не знаєш, куди поверне сюжет гри – саме за це я і люблю симуляційні ігри. Цікаво проводити порівняння: майже кожну гру відбуваються революції або перевибори, при чому влаштовують їх зовсім різні персонажі: як бізнесмени, так і пенсіонерки або ж переселенці. Мабуть, національна риса:) Вже другу гру поспіль учасники нехтують умовою, що має бути прийняте спільне рішення і збережена сім’я. «Це моя дружина, а це мій мер, – до дружини – знаєш, а з тобою я можу і розлучитися!». Зрештою, їх життя – їм і вирішувати. Після гри ми обговорювали непрості ситуації, які виникали в процесі, ділилися власним баченням можливого продовження сюжету, зображували рівень власного стресу, говорили про реалії сьогодення та про те, чому треба допомагати іншим.
Захід відбувся у рамках проекту «Школа громадської активності» Сумського обласного комітету молодіжних організацій за підтримки National Endowment for Democracy (NED)
