Ось таким гарним малюнком Альона відобразила наш день та подорож

Під час нашого волонтерства ми, з Патріком, використовуємо кожну можливість, щоби побачити та відчути країну якомога більше. Така нагода з’явилася у вівторок, 10го грудня 2019. Олег Овчаренко нас запросив у Полтаву, поспілкуватися зі вчителям історії. Ми одразу погодилися, бо чому ж ні? Правда забронювали місця у маршрутку не на той день спочатку. Але то ж таке. Як саме пройшов той день, читайте далі:
Ранок виявився туманним. Мабуть це й є причиною того, чого ми їхали десь дві години у Полтаву. Хоча я пам’ятаю, що минулий раз їхав півтори години, та й Олег Овчаренко сказав що десь так й буде. І що ми встигнемо о 11 вже бути на самому місці проведення заходу. Може справа була в тому, що їхали на трохи більшій маршрутці, тобто майже автобусом, й тому й їхали більш повільно. Але то таке.
Виходе, їхали ми, їхали. Ну, там, села, поганий мобільний інтернет, місцями залишки снігу. І все таке сіре, не зима, а осінь якась. Ось так ми значить, їхали-їхали й нарешті доїхали. Справа лише в тому, що приїхали ж ми о 11ій лише. А нам казали (або ми так зрозуміли), що треба бути вже на місці зустрічі о 11ій. Ми дуже злякались, що не встигаємо, бо для нас, європейців спізнитися кудись – великий жах (ну-ну). Але добре, що дорога з ТЦ Конкорд до Полтавського Інституту Післядипломної Педагогічної Освіти мала займати лише хвилин п’ятнадцять й нас швидко заспокоїли, що урок чи пара починається о 11:40. То ж ми не тільки встигали на урок, й навіть першими у кабінеті були й ще трохи посидіти встигли.
Я не знаю чи були в нас конкретні уявлення щодо формату цієї зустрічі або як само вона буде відбуватися. Якщо були – то вони були правильними, тобто потім відповідали дійсності. Впринципі було схоже трохи на спілкування з ЄКС-коордінаторами під час нашого тренінгу у Львові. Тож можна сказати, що ми були готові (я навіть записав собі деякі ідеї на вихідних – підготувався). Хоча й трохи боявся що будемо також про саму історію говорити, тобто конкретні історичні події якийсь, й я при цьому осоромлюсь, покажу німецьку освіту з кращої її сторони, бо вже пів року, як не у школі, й дві третини роки як у мене нема уроків, багато чого я за цей час вже встиг забути) й взагалі несподіванок як таких й не було. Нас розділили на дві групи. І видали нам пів годин десь на спілкування з кожної.
Спочатку розповідали (я тут лише за себе сказати можу) про те, як виглядають уроки історії в школі, потім вчителі питали про шкільну систему, освітню систему взагалі. І врешті решт ми розмовляли про різниці між нашими двома країнами, розмовляли про патріотизм та суспільство і його норми. І ставало дійсно цікаво.
Я ще більше зрозумів, які ж насправді різні країни, хоча ми усі живемо в Європі. Я почав розуміти наскільки ми мало знаємо про один-одного, хоча вже живемо у дигітальному віці, під час глобалізації. Українці мало знають й про освіту в нас, про сучасне суспільство в Німеччині, стереотипи живуть далі. І нехай це буде ще одна мета для мене – показувати людям трохи іншу сторону, й що ми, німці теж самі звичайні люди, і нічого такого особливого в нас немає. І з іншої сторони німці мало дуже знають про східну Європу, а про Україну ще менше, як би сумно це не було. І теж багато уявлень базуються саме на стереотипах. Для цього і потрібні обміни, й не лише молодіжні, я вважаю. Для цього потрібне міжкультурне спілкування.
На жаль пів години замало, ми тільки почали добре розмовляти, як вже все, треба завершати розмову. Але так ж завжди, час минає швидко. Мабуть тут навіть одного дня замало. Я міг і ще, і ще розповідати, я думаю. І вчителі також. І дійсно, я бачив що їм цікаво, що вони теж хочуть цього спілкуватися. Вони нам були вдячні, і це дійсно мотивує, коли прямо, але щиро говорять, що «Робите добру справу». То ми розуміємо, що дійсно, як складно б не було, наскільки мало людей би не приходило до нас, на наші щотижневі заходи, все це не дарма.
Єдина, мабуть, річ, яка мене здивувала, але яку я вже у школах помічав під час фестивалю «ДокюДейз ЮЕй» це відповіді на деякі питання та їх саме формулювання. «Як Ви себе почували під час заходу?», «Як Вам це спілкування?»або щось типу того. Ну і відповіді на питання були в одне слово: «Комфортно», або «цікаво». Тут звинуватити звісно нікого не можна, Це мабуть норма, та виховання такі тут. І це ж теж відводь. У школах також. Відповіді дуже короткі, та треба багато питань ставити, де саме існує можливість відповідати одним словом. І виходе, що ти витягуєш відповіді, хоч якийсь. Я тут кажу лише за школи та учнів. І тут я мабуть зрозумів одно з найбільших відмінностей наших двох освітніх систем. Мені, як німцю, просто дуже дивно чути такі відповіді. В нас саме створення власної думки, її аргументація та висловлювання центральні частини нашої системи (і я це лише тут зрозумів). Тому, принаймні у гімназії, однослівну відповідь ніколи не почуєш майже. І якщо почуєш, то вчитель попросить повторити хоча б у цілому реченні. І це скоріш на математиці або іноземних мовах. Так намагаються ставити нам питання, де не можливо просто одним словом або (так/ні) відповісти, а потрібна аргументована відповідь. Питання, на які можна відповісти з «так» чи «ні» нам наприклад не можна використовувати у своїх темах для своїх презентацій, іспитів та докладів. Але тут знов ж таки, я можу казати лише з того, що я бачив, а я на звичайному уроці навіть, присутнім не був. Тож мабуть тут все насправді по-іншому.
Тож, якщо все насправді не так, як у мене склалося враження, або Ви маєте питання стосовно розповіді або нашої освітньої системи або просто хочете про все це поговорити, або пишіть все у коментарі або приходьте до нас, у Простір Ідей!
Тож годинка – півтори, і наше завдання було виконане. Але німецьку та польську ніхто не відміняв, тож прийшлося вже о 14ій повертатися. Годинка була, що дійти до автобуса. Від самої Полтави мало що бачили. Монумент Слави хіба що, де я не можу зрозуміти, чому підняли жовто-блакитній та червоно-чорний прапор. Ще встигли трохи загубитися, що додало подорожі трохи пригодницького філінгу. Швидко йшли, через лікарню та двори, але встигли на автобус.
І почалася вже дорога назад по неасфальтованих дорогах під якийсь там російський фільм. Туман став ще сильнішим. Все навколо стало ще більш сірим, ще більш осіннім. Колись ще дощ почав йти. Але ми сиділи у теплому автобусі, дивилися кіно. Не вистачало лише чаю та печива, як воно є у нашому Просторі Ідей. І було затишно. Так затишно, як тільки може бути у якомусь там автобусі який їде кудись по українським дорогам. Ось такій й кінець нашій історії, подорожі, де ми більше часу провели у дорозі ніж на місці. Але усі залишилися задоволеними, і це ж головне.

 

Яків Малеріус є волонтером Європейського корпусу солідарності в рамках проєкту «Солідарність для змін та включень» (“Solidarity for Change and Inclusion”) за підтримки Еразмус+.

Патрік Дзєкановські є є волонтером Європейської волонтерської служби в рамках проєкту «Поза кордонами» (“Beyond Borders”) за підтримки Еразмус+.

Liked it? Take a second to support us on Patreon!
Become a patron at Patreon!

Від jakov

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

European Solidarity Corps    Eastern Europe & Caucasus Resource Centre    Громадські ініціативи України