Міжнародні можливості самі по собі не стаються. Це тяжка співпраця міжнародних партнерів, підтримка зв’язку, налагодження багатьох різних процесів, і дуже довге очікування. А з боку учасників та учасниць міжнародні можливості часто можуть виглядати недосяжними і далекими. Хоча для того, щоб потрапити треба пробувати подаватися на них.
Ми ж час від часу розповідаємо вам історії з наших міжнародних проектів, щоб надихати вас пробувати. Пробувати подаватися, їздити, спілкуватися, обмінюватися думками й набиратися натхнення на те, щоб робити далі те, що робите.
Сьогодні розкажемо про тренінг, який мав статися в 2020 році. Ага. Три роки обіцяного чекають. І от нарешті стався між 20 та 25 березня 2023 року. Ділимося враженнями наших учасниць, щоб надихати вас.
Альона Маліченко, журналістка:
«Наш тренінг “Freedom of Opinion and Speech” (Свобода поглядів та слова) без перебільшення був довгоочікуваним. Переносили його три рази. Двічі – через пандемію коронавірусу. Потім росія розв’язала повномасштабну війну на території нашої країни. Не назвала б себе забобонною, але коли проєкт переносять кілька разів через пандемію і війну, з’являється думка: «Цікаво, а що життя підкине нам цього разу?»
За два тижні до остаточної дати обміну у Грузії відбулися масові протести під будівлею парламенту, спричинені законом про іноагентів, який був майже тотожним російському. І я подумала: «Ну, я ж казала…». Але поки ми планували найкоротший шлях до Польщі з країни, де йде війна, грузини відстоювали своє право на європейське майбутнє.
Моя подорож з Кременчука до Руставі через Варшаву, Кутаїсі та Тбілісі – це майже дві доби автобусом, літаком, знов автобусом. Вже потім я вирішила, що увесь цей довгий шлях з переносами і пересадками є символічним, бо і в реальності на шляху до свободи слова та поглядів постійно доводиться долати багато бар’єрів.
Тиждень (з 20 по 25 березня) у Грузії був насиченим. Ми провели його у містечку Руставі, що неподалік Тбілісі. Наш хост – грузинська організація InoChange – зібрала не просто учасників та учасниць з різних куточків світу (Бельгії, Іспанії, Португалії, Кюрасао, Вірменії, Румунії, Грузії та України). Це були люди різного віку, з різним професійним досвідом, з різним бекграундом за плечима. Саме це зробило обмін думками, інструментами, вправами пізнавальним, а дискусії про власні цінності та стереотипи спонукали до подальших роздумів. Навіть після повернення додому залишилось місце для рефлексій.
Нашим тренером був бельгієць Бен Моро, який вже 22 роки займається соціальними та молодіжними проєктами. Разом із координаторкою проєкту Саломе у них вийшов дуже органічний дует. Вони створили комфортну атмосферу, де знайшлося місце не тільки практикам, а й жартам.
Для мене як для журналістки найбільш корисними були практики, які дотичні до моєї професії, тому відзначу вправу «День у суді». Учасників розділили на три групи (Уряд, Журналіст, Суд) і ми розіграли судове засідання, розглядаючи реальний випадок у Європейському суді з прав людини. Жереб не був оригінальним і мені випала роль журналіста. Але у підсумку – це було незвично для мене, бо мова йшла не про нюанси професії, а про сенси, які данський документаліст вклав у свою роботу. А також про наслідки, які може нести така робота у випадку, коли цінності і права людини обмінюють на власні вигоди.
Цікавим був день, коли учасники пропонували власні воркшопи і ми самі обирали, до кого йти за новими практиками. Наша українська команда (я, Лариса та Ярослава) вирішили не віднаходити велосипед і влаштували дискусія про поточну ситуацію в Україні. Ми розповіли, які обмеження свободи слова є в Україні через війну, пояснювали, чому не можна знімати «прильоти», запропонували гру True/False/ з реальними фейками, які створила російська пропаганда. Звісно, не обійшлося і без мемів.
Окрім воркшопів, які стосувались безпосередньо теми тренінгу, у нас був міжкультурний вечір, де учасники пригощали смаколиками зі своїх країн. Також у нас був вільний день, який ми провели у Тбілісі. Спочатку була екскурсія містом, де гідом став учасник минулих проєктів від Ерасмус+. А увечері на нас чекала вечеря у ресторані, де ми частувалися надзвичайно смачною місцевою кухнею, слухали грузинські пісні та дивились національні танці.
Я вперше була у Грузії і це не було кохання з першого погляду. Переїзд автобусом через пів країни та вечірні прогулянки по околицях Руставі відкрили зовсім іншу Грузію. Не ту, яку бачиш на туристичних картинках, а справжню, з недоліками і проблемами. Але саме це дозволило краще пізнати її і зрозуміти, що не полюбити цю країну неможливо.
У Грузії дуже гостинні люди. На жаль, через політику, яку проводить їхній уряд, може скластися враження, що грузини нас не підтримують, але це не так. Українська символіка, здається, там скрізь: прапори та графіті на будівлях, наліпки на автівках, написи на стінах.
Ну і наостанок додам, коли стало зрозуміло, що наш тренінг таки відбудеться, я вагалась, чи потрібно взагалі їхати. Була думка, як можна говорити про демократичні цінності десь там, коли тут йде війна. Про що можна дискутувати, коли міжнародних конвенцій не дотримуються, а міжнародні організації не працюють. Але місяць потому після тренінгу можу сказати, що їхати потрібно, адже в цій війні Україна бореться не тільки за національні території. Це також війна за демократичні цінності та права людини. За можливість жити у безпеці, визначати власне майбутнє, за людську гідність, за правосуддя. І звісно за свободу слова та поглядів.
Лариса Гориславець, журналістка і менеджерка ГО КІПЦ «Європейський клуб»:
«На тренінгу я мала нагоду поміркувати про обмеження свободи слова під час війни в Україні. З одного боку, це вимушена необхідність з боку держави, щоб ворог не міг використати важливу інформацію для своїх цілей. У даному випадку правомірно було обмежено інформацію про посадовців та депутатів, адже на окупованих територіях це означало додатковий ризик бути викраденим, незаконно заарештованим чи навіть страченим. Проте, є і зворотній бік обмеженого доступу до інформації. В умовах закритості зростає ризик корупційних зловживань. У цілому, підсумовуючи час, проведений в Грузії, можу сказати, що сам тренінг був місцем, де учасники могли практикувати свободу слова і думок. І, власне, відчути потребу вільного самовираження та його зв’язок з поняттям прав людини. На мою думку, це важливий результат тренінгу, коли права людини перестають бути чимось віддаленим, уявним і теоретичним, а стають частиною особистих потреб і цінностей.»
Ярослава Ларіонова:
«Побувати в Грузії завжди було моєю мрією, яка нещодавно справдилася. Менш із тим подорож була не туристичною. Із 20 по 25 березня я приймала участь у тренінгу для молодіжних працівників про мову ворожнечі та ненаcильницьке спілкування, свободу слова, права людини, демократію та інші дотичні поняття. Захід відбувався у місті Руставі, що біля Тбілісі, столиці Грузії.
Цей тренінг був уперше запланований ще більше трьох років тому, але так і не відбувася через ковідні обмеження. Було багато перенесень і декілька спроб, але успішною стала лише ця. Особисто я рада такому результату, адже під час тренінгу зрозуміла, що зараз змогла навчитися та зрозуміти, сприйняти набагато більше, ніж це могло би бути 3 роки тому. Дуже цьому тішуся.
Наша група була дуже різноманітною в багатьох значеннях – країни, вік учасників, попередній досвід і походження, зайнятість, погляди та мотивація. Працювати в такій команді було цікаво, зручно та затишно, але в той же час це був великий виклик – потрібно бути гарним оратором, щоб доносити свою думку до кожного, а також вміти активно слухати та бути досить гнучким і ематичним, щоб зрозуміти кожного.
Оскільки це був тренінг, більшість наших навчальних сесій проходили у вигляді різних тематичних воркшопів і вправ, симуляційних ігор. Хоча спочатку ми, звісно ж, займалися створенням команди, далі звикали до неї та її динаміки; знайомилися один із одним, презентували себе та свої організації.
На мою думку, тематика тренінгу багато в чому філософська, тому ми багато працювали над абстрактними моральними поняттями – особисті цінності, стереотипи, упередження, дискримінація, свобода та демократія. Для цього організатори та тренер залучали багато різних вправ і методик. Це дало гарні результати, адже зазвичай нам вдавалося заглиблюватися в теми й ефективно опрацьовувати питання. Особисто мені також було цікаво просто подивитися на стиль нашого тренера у фасилітації великої групи самотужки.
Поки що не можу сказати, чому конкретно я навчилася під час тренінгу. Оскільки багато питань були філософські, цей тренінг просто допоміг мені звернутися до себе, поспілкуватися з внутрішнім я, власними мораллю та совістю; пригадати свої бажання та амбіції, які були актуальні колись, а зараз загубилися в рутині. Я також знову переосмилила роль прав людини в наших життях та в реаліях сьогодення. Головний висновок, який я зробила для себе звучить так: «Війна – це не гуманно». Ніби очевидна річ, але сприймається зовсім інакше, коли дивишся на це через призму прав людини. Ця фраза тепер дуже глибоко засіла в мені, я постійно відчуваю це й подумки згадую кілька разів кожен день.
Окрема приємність – це можливість зустрітися зі своїми друзями грузинами у вільний час, а також змога побачитися зі старими знайомими під час проекту. Так сталося, що я давно не була в Україні, тому дуже вдячна своїй кременчьцькій команді за те, що занурили мене в наш місцевий контекст.
Традиційно в кінці має бути вискновок про те, чи варто брати участь у проектах чи ні. Моя думка – обов’язково 100% варто. Це рух і зміни, це щось нове, а отже це зростання. До того ж це подорож і пригода, що вже за замовчуванням означає розвиток і розширення свідомості. До того ж кожна така можливість ніколи не схожа на попередню, ніколи не знаєш, що опануєш наступного разу. Хіба це не прекрасно?»
