Дитяча колонія на зв’язку!

Напевно найбільшим досягненням фестивалю #DocudaysUA в Кременчуці за сьогодні, 26 листопада, можна вважати дзвінок з дитячої колонії. Колись вони нас не хотіли пускати до себе і показувати документальне кіно, а тепер хочуть! Ура! Щось міняється в цій країні 🙂

Про те, як було класно/жваво/несподівано/очікувано/по-різному у нас сьогодні короткі (й не дуже замітки наших модераторів).

Ранок почався з пригод: вимкнене на офісі світло, забута вдома мобілка, відсутня в бібліотеці будь-яка апаратура, гра в зіпсований телефон і зіпсований ранок колежанці (яка насправді – супер-герой The Flash), повне нерозуміння аудиторії пенсіонерів, що відбувається в фільмі “Точка відліку”. Періодично моя колежанка зупиняє показ і намагається пояснити присутнім що сталося по сюжету. Які враження? “Убіть свою бабусю – це вапче!!!” Запитання модератора: “а інших можна?” залишилося поза увагою.

Далі ми дивилися фільм “Місце, що ми звемо домом” уже з іншою аудиторією: дві школи командирували в бібліотеку два класи і дві вчительки. Іще були дві тітоньки, одна в червоному капелюшку, інша – без. Так от, хвилин через десять після початку перегляду підходить до мене червоний капелюшок і питає: “Скажите, а это уже фильм идёт?”. Почувши моє “угу” чомусь невдоволено всілася на місце. П’ятдесят учнів дивилися фільм не дуже уважно, і голосно реготали після відомої пісні про Путіна. По завершенню фільму наперед вийшла якась тітонька – діяч бібліотечний і почала щось говорити. Через п’ять хвилин довелось її перебити, бо я зрозумів, що це надовго. “А що, у вас іще не всьо?” – з подивом запитала вона, але відійшла вбік. Потім учні показово обурювалися, що це фільм не для їх аудиторії, бо їх не так виховують, а тут про матюки, алкоголь і наркотики – а це дуже погано! “А як вас виховують?” Тут встряє вчителька: “Ми в них виховуємо толерантність, добро і, і… підказуйте, діти”. Діти не підказали, вчителька не вгамувалася: “Але все одно, ми їх виховуємо набагато краще!” “Чим ваше “краще” краще ніж у людей, які боронять країну?” – на це запитання адекватної відповіді я не почув, та і не дуже на це сподівався. Далі розмова дійшла до того, що діти соромляться щиро висловлювати свої думки при вчительках. Я люб’язно, як міг, запропонував педагогу вийти, на що почув: “Я не позволю! Нет”. Хороші щирі думки, звісно, були, але вони висловлювались тихо, і лише коли я підходив до учнів поближче. І хтось щиро цікавився фестивалем та його перебігом. Ці хтось і є тим, що допомагає мені не опускати руки надалі цим займатися. Фінал. Тьоті в червоному кептурику і без виходять на сцену. “После этого фильма мы наконец-то будем говорить о прекрасном” – демонстративно видає друга і починає щось втірать про літературну спілку “Славутич”. “Я горда, що після цього всього мусора, який винесли з нашої хати на весь світ (це вона про фільм, якщо хто не зрозумів), ви так гідно себе поводили… Я відчуваю, що серед вас багато талановитих людей… Приходьте на наш поетичний гурток – це можливість прославитись на весь світ!” – гордо мовить червоний кептурик. “Этот фильм вообще не поучительный! Одни матюки! Мы будем звонить жаловаться директору!” – обурювалися вчительки, але, на жаль, не мені 🙂

Де ми тільки не показували «Габріеля»! Сьогодні був показ у школі, де вчать патріотизму. 16 школа видалася мені досить  атмосферною. Підкупило те, що мені були щиро раді. Дали на допомогу Дашу, яка була у нас на тренінгу для партнерів, та провели в обладнану аудиторію. Спитали яким класам буде цікаве це кіно, попросили дозволу бути присутній шкільному психологу. Наскільки я, травмований освітою, не помітив жодного тиску на дітей, а навпаки сприяння і підтримка в прийнятті ними рішень. Потім у мене був час походить і повтикать навколо кабінету. Підійшов директор, розказав, що робота учнів-гідів на виставці «Моє місце» мала успіх напередодні. Подивилися кіно. І почалося: чому влада не турбується про людей? Чому пафос чемпіонату світу вищий від потреб жителів? Чому скрізь правлять гроші? Врешті вийшли на розуміння, що варто самим відстоювати свої права, хоча гроші також вирішують багато що. Хтось сказав: «депутати он також були нормальними, поки не отримали доступ до коштів». Потім довго говорили про права людини та про їх порушення. Дівчата більше говорили про щастя і повагу, а хлопці пробували справити на них враження жартами. Вперше за тиждень роботи запросили до директора поговорити про місію фестивалю та нашу роль в розвитку громадянського суспільства Кременчука. Чекаємо тепер до себе у гості на візит-відповідь 🙂

А в Олександрії сьогодні школа дивилася про школу. Тобто учні 10-11 класів гімназії-інтернату дивилися стрічку «Цап за голос». І здавалося, що їм дійсно цікаво! Цілих 50 хвилин! І вони написали позитивні відгуки про стрічку (багато респектів від них автору). Вже до стрічки почали говорити про те, що вибори в усьому світі є нечесними апріорі, що підприємства/інституції слідкують за тим, за кого голосують їхні співробітники. Після стрічки говорили про корупцію, задумувалися над тим, щоб не давати хабарі («А як же ви тоді виживете?», – пролунало запитання з зали), й не брати, звісно. Говорили про підкуп та інструменти маніпуляцій, висловлювали власні симпатії до героїв. Розповіли молоді і талановиті (бо виявилося, що з меншим ніж 8-балів середнім балом людей звідтам виганяють) про свій заклад, про існування і роботу студентського самоврядування, про роботу цього органу і вибори шкільного президента. Не сумнівалися в тому, що потрібно виконувати шкільний план по заходам і хвалилися тим, що організовують самі, коли у них вистачає на то часу.

Сьогодні, 26 листопада, у четвертий день Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини #DocudaysUA пройшов показ короткого, але надихаючого фільму «Габріель повідомляє з чемпіонату світу» у стінах Кременчуцької гімназії №6. На показ зібралося 40 учнів 9-го та 11-го класів. Більшість з них не мали особливого бажання витрачати свій вільний час на перегляд фільму, оскільки подія відбувалася по закінченню уроків, але це не стало перепоною для організації цікавого і змістовного обговорення. Власне, говорити про фільм почали ще до його початку – називали асоціації пов’язані з Бразилією та намагалися уявити, як чемпіонат світу з футболу вплинув на бразильських дітей та й чи вплинув узагалі. Зупинилися на думці, що чемпіонат покращив фінансове становище мешканців бразилійської столиці. Звичайно ж, наша думка після перегляду кардинально змінилася. Юні глядачі розчарувалися зворотньою, менш висвітленою в ЗМІ, стороною проведення таких загальнонаціональних заходів як чемпіонат світу з футболу. Окрім учнів були присутні два педагога, які в «кращих традиціях» учительства заганяли учнів до аудиторії, голосно їх всаджували на місця і не менш голосно вимагали тиші. Загалом, під час обговорення панувала приємна атмосфера взаємоповаги; учні залишилися задоволеними переглянутою стрічкою і висловили думку, що зміни можливі лише тоді, коли є бажання їх втілювати.

У Комсомольську було 2 фільми для збірної команди учнів 2 школи та професійного ліцею. «Габріель» і його репортаж справив враження не сильне. Одразу був висновок, що в Бразилії влада така ж недолуга, як і в нас. За дітей не піклується, жити нормально не дає. «Зламані гілки» вплинули сильніше. Майже одразу виникли паралелі з Донбасом та вимушеними переселенцями. Коли ж почали говорити про права людини, то стало жвавіше. Хлопці з ліцею говорили про гідність, і про бажання жити достойно. Дівчата зі школи про право на життя. Трохи торкнулися обов’язків та необхідності впливати на ту ситуацію у якій опинився. Куратори ліцеїстів, виходячи, сказали, що нам вдалося розговорити їх учнів. Учні хлопали в долоні і дякували.

На першому обідньому показі в Комсомольську, в публічній бібліотеці дивились «Зламані гілки». Аудиторія глядачів була майже рівною по віку 11 клас ЗОШ№2 (хлопці та дівчата) та 3 курс будівельного ліцею (хлопці). Дивились фільм уважно і поступово через провокаційні питання втягнулись у обговорення.  Всі глядачі зрозуміли, на фоні яких історичних подій відбулося юнацтво у головної героїні й що геноцид цілого народу – це не припустимо. Це і є головне порушення прав людини – право на життя. Але тільки підказка модератора Олега була шокуючою – геноцид відбувався в рамках закону нацистської Германії. Всі глядачі співчували головній героїні, всі погодились з твердженням, що батьки правильно зробили, що відправили її до Ізраїлю самостійно. Багато хто співчував тим тяготам, які вона пройшла у далекім краю, бо серед учнів біла дівчинка переселенка, яка зараз відчуває майже та саме.

Другій фільм денного перегляду «Габріель повідомляє з чемпіонату світу» виявився більш яскравим і не таким гнітючим. На право на життя тут не зазіхали, але глядачі побачили утиски бідного населення державою, попрання права вільно вибирати собі місце проживання. Порівнюючи країни, Бразилію і Україну глядачі зійшлися на думці, що в нас майже так само: бідні дивляться футбол з телевізора, а якщо потрібно у «державних» інтересах – часто страждають найбідніші. Але думки глядачів розійшлися, чи потрібну справу робить Габріель, чи не всі зусилля марні. Дехто зауважив: «Ну то й що? Будинки влада все одно знесе…» Але такий підсумок нам не відомий, з’ясувалося одне: хочеш змін – спочатку встань з дивану!

На вечірньому перегляді в Комсомольській бібліотеці дивилися спочатку “Медик іде останньою”. Обговорення було менш вимушеним, бо частина присутніх: постійні відвідувачі кіноклубу “Відкрий очі”, звиклі до обговорювань фільмів. У глядачів були змішані почуття суму і надії на майбутнє. Дехто зауважив, що важко бути такому відданому своєму громадському боргу, лікувати людей не зважаючи ні на що. Можливо треба брати приклад з Тетяни, але марно сподіватися, що всі будуть такими. На питання, які права були порушені, глядачі відповіли те, що бачили більше на екрані – право на медичне обслуговування. Лише потім проаналізувавши, на тлі яких подій ми бачили головну героїню, пригадали головне – право на життя і те, як держава знехтувала життям людей і не забезпечила їм захист. Старші глядачі згадали ті сумні події у минулому колишніх союзних республік, де була присутня головна героїня, і що такі люди, які тікали від розгромів і смерті, живуть серед нас. І можливо, завдячуючи таким як Тетяна, ми мирно живимо в своїх домівках, бо сміливці, що йдуть до кінця, зупинили лихо, в тих межах, де воно зародилося. Другий фільм нашого перегляду “Готель 22” зовсім розчулив глядачів. На питання, які права порушені – відповіли: дискримінація за кольором шкіри. Стали порівнювати наших безхатченків з американськими, зробили висновок, що американським краще, а про наших (місцевих) піклуються офіційно лише релігійні громади, годують їх, а їх житлом і гігієною ніхто не переймається, що сумно і жалісливо.

Сьогодні діти довірили мені свої дорослі думки. Моя аудиторія на перегляді кіно ‪#‎DocudaysUA: від меншого до малого)) У школі №7 прийшли діти з 5 по 11 клас, а в клубі “Авангард” зібралися підлітки із гуртка юних десантників “Гвардія” і просто сусідська малеча від 6 років. Хороші діти в нас ростуть!!! Головне – щоб ми, дорослі, їх не зіпсували.

«Яма» породила дискусії.

Студенти Кременчуцького національного університету сьогодні дивилися фільм чеського режисера про українські реалії – «Яма». Говорили про недосконалість законодавства у сфері земельних відносин і про те, що жоден закон не може врахувати індивідуальні потреби та особливості людей. Трохи насмішив один зі студентів, котрий дуже обурювався поганою грою акторів навіть після нагадування, що фільм документальний: «Ну все одно, могли б і постаратися. Камеру ж бачили». Викладачі дискутували про те, хто з героїв фільму які закони порушує; хто правий, а хто – ні й як можна вирішити їх проблеми. Студенти тим часом обговорювали характери та дивацтва героїв і дивувалися, як можна про таких знімати кіно. Загалом, настрій був позитивним, а усмішки – щирими. Хоча й звучали пропозиції створити окреме село для тих, хто не може жити в місті.

Цю ж стрічку дивилися сьогодні ввечері й відвідувачі кав’ярні «Rock Kava». Враження були різні: від сором’язливого співчуття до звинувачень в жадібності головної героїні. Іноді складалося враження, що героїня у присутніх одібрала землю, «рєдіска». Говорили про права людини і права суспільства (що це? Так і не вдалося з’ясувати), про те, як допомогти цим людям. Задумувалися чи варто допомагати, кому це треба. Згадували кременчуцькі «ями», українське законодавство та міжнародні пакти, які проголошують право на житло.

Вечірній перегляд «Довго і щасливо» у Просторі ідей був душевним. Говорили про любов, сім’ю та щастя. Звичайно ж, першими почали говорити жінки. Чоловіча частина спочатку помовчала-послухала, а лише потім висловилася про те, що дівчат так важко зрозуміти: то їм одного хочеться, то іншого; то вони змінюються, то вони не хочуть змін. Але суперечка вийшла цілком доброзичлива: загалом усі визнавали себе неідеальними. Героїні трохи позаздрили, трохи поспівчували, трохи покепкували. Відзначили, що фільм сподобався, бо позитив зайвим не буває.

На Адаптері дивилися фільм “Нульовий вплив”. Оскільки у фільмі йшлося про вплив людини на екологію та показувався експеримент зменшення споживання, дискусія тривала майже до 22 години. Спочатку говорили про можливості зменшити своє споживання і тим самим покращити становище природи. Потім говорили, що людина не так і багато споживає ресурсів, порівняно з заводами і корпораціями. Ситуація напружилася, коли звернули увагу на те, що варто не стільки зменшувати негативний вплив, скільки прагнути принести більше користі. І тут все змішалося: діти Африки, глобалісти і антиглобалісти, уряди, служба в армії, олігархи, терикони… На етапі, коли почали радити один одному які книги почитати, які сайти подивитися і що взагалі варто робити завтра був посланий сигнал закруглятися. Учасники смакували дискусію і були щасливі.

Сегодня в #ADAPTER пришло меньше зрителей, человек 20. Были новые лица, и постоянные зрители, приятно, что ребята находят время прийти на каждый следующий показ, и не ограничиваются один вечером. Фильм достаточно позитивный, царила приятная атмосфера. После просмотра следовало обсуждение. Поначалу оно имело спокойный доброжелательный характер. Посетители позитивно откликались о деятельности главного героя фильма. Все были согласны, что экологическая проблема есть и нужно начинать с себя, но не обязательно принимать радикальные меры, а искать рациональные методы потребления, которые не вредили бы планете. Было отрицательное мнение в сторону фильма в связи с тем, какой посыл несет фильм. Что обычный человек должен изменять свои привычки, и отказываться от каких-то благ, заменять одни товары на другие, более экологические, которые в итоге производятся теми же корпорациями. А, как известно, большая часть загрязнений происходит именно по вине деятельности последних. Дискуссия была очень напряженной, были разные мнения по поводу пользы или вреда фильма. В конце концов пришли к выводу, что главное – держаться вместе, не давать кому бы то ни было настраивать людей против друг друга.

Приблизно таким були 14 сьогоднішніх показів. Як завжди, ми чекаємо інформації – як воно там, в Світловодську. І нового дня!

ЗІ. Я час від часу питаю у дітей, що таке документальне кіно. І доволі часто мені відповідають – кіно про документи, чорно-біле з закадровим голосом. Цікава думка. Проекспериментуйте J Цікаво, що покаже ваш «лакмусовий папірець» #DocudaysUA.

Збірна солянка від: Світлана Овчаренко, Олег Овчаренко, Микола Герасимов, Марія Колядіна, Роман Яременко, Лариса Гориславець, Марина Шляхова, Альона Глазкова.

* * *

ХІІ Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини в Кременчуці реалізується Кременчуцьким інформаційно-просвітницьким центром «Європейський Клуб».

Партнери фестивалю в Кременчуці:

Культурний Ді@лог, #Adapter, Центральна бібліотека для дорослих імені О.М.Горького, Управління освіти виконкому Кременчуцької міської ради, Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського, Олександрійський районний будинок культури, Олександрійська центральна районна бібліотека ім.Д.І.Чижевського, Кіноклуб «Відкрий очі», Центральна публічна бібліотека для дорослих, м. Комсомольськ, Кав’ярня «Rock Kava», ГО «Майбутнє без меж», MOLODOST’.

12 Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA відбувається в Україні за підтримки уряду Швеції.

Партнери: Державне агентство України з питань кіно, Міжнародна мережа кінофестивалів з прав людини, фестиваль Movie that Matter.

Організатори фестивалю Docudays UA: Українська Гельсінська спілка з прав людини, громадська організація «Південь», Херсонський обласний фонд милосердя і здоров’я, громадська організація «Центр сучасних інформаційних технологій та візуальних мистецтв».

Liked it? Take a second to support us on Patreon!