Іноді мені здається, що Мандрівний фестиваль можна використовувати, як інструмент дослідження суспільства та локальних громад. Принаймні у нас в Кременчуці. Люди кажуть такі цікаві, а часом страшні речі… Так по-різному реагують на одні й ті ж картини. Фестиваль дає можливість познайомитися з новими цікавими людьми, та новими можливостями подорожей. Третій день фестивалю в Кременчуці (з показами в Олександрії та Світловодську) приніс як натхнення, так і розчарування. Детальніше в не такому вже й короткому матеріалі про 25 листопада.
Ранковий перегляд «Габріель повідомляє з чемпіонату світу» у кременчуцькій ЗОШ №20 не віщував нічого особливого. Як завжди, школи не чують прохання не приводити забагато дітей, тож прийшло майже 70 семикласників у супроводі п’яти вчителів. Як завжди, школярі шуміли, вертілися, сміялися і ніяк не могли вгамуватися. Тож я почала говорити про фестиваль та права людини, а вчителі розсаджували гамірливі компанії, невимушено переміщаючи дітей з місця на місце …тримаючи за вухо або за шию. Довелося запропонувати дорослим сісти і подивитися кіно. З учнями трохи пригадали права дитини і прийшли до висновку, що частину з них можна забезпечити власними силами, не чекаючи допомоги дорослих. З почутого на обговоренні найбільше вразило, що кілька школярок мають досвід дворової самоорганізації: власними силами влаштовували спортивні змагання та концерт для сусідів. Говорили, що їх батьки теж активні й завжди щось організовують.
Показ “Зламаних гілок” проходив в 23й школі в кабінеті інформатики з важкими загартованими дверима. Дивилися його 17 учнів дев’ятого класу і два педагоги. Обговорення пройшло доволі жваво і цікаво, навіть повернуло мені віру в доцільність показів серед школярів. А коли вчителька намагалася щось додати під час обговорення, діти чемно їй відповіли: “Не підказуйте!” Поводилися глядачі під час обговорення тихо, виховано і по черзі). Коли я після запитав, чи дійсно вони такі тихі і виховані, мені відповіли: “Вы просто очень подозрительный тип”. В цілому ж фільм глядачам сподобався і “тронуло до глубины души”.
Сьогоднішній показ в Олександрії відбувся для директорів сільських будинків культури. Їхній увазі були представлені дві стрічки: «Володар» та «Зламані гілки». Дикий холод в залі суттєво вплинув на кількість бажаючих дивитися й обговорювати кіно. Історія мандрівок пам’ятника Сталіну в грузинському селі не могла залишити присутніх байдужими. Буря емоцій, крики та намагання перекричати сусіда, й невгамовне бажання поділитися своїми спогадами про Леніна, пам’ятник Леніну, закон про декомунізацію тощо. Звинувачували систему і наявність сім’ї/рутини, яка не дозволяє виділити час на читання законів. На показ другої стрічки лишилися тільки троє людей. Але й вони жваво обговорювали історію та те, як родинні історії впливають на наше подальше життя. Повертатися в Кременчук пощастило на грузовику з 15 тоннами солі 🙂
Майбутні психологи в університеті сьогодні дивилися «Комплекс кенгуру». Поки йшов фільм, перешіптувалися: «Оце вже страшно», «Не хочу таке дивитися», «Сумно». Це ж саме прозвучало у обговоренні. А на запитання, чи готові студенти-психологи працювати з сім’ями, які виховують дітей з інвалідністю, мало не більшість впевнено сказали: «Звичайно, ні!». А далі прозвучала пропозиція, що з такими дітьми треба щось вирішувати. «Що саме?» – «Ну, якось… присипляти їх чи що». Ще більше шокувало те, що частина аудиторії взялася по-діловому обговорювати ідею, не помічаючи в ній нічого надзвичайного: «Ну, ви ж самі просили сказати свою думку». Досі складно це прокоментувати…
Що можна сказати про перегляд “Зламаних гілок” в Кременчуцькому льотному коледжі? Це питання примусило задуматися автора хвилин на 20… Те, що коли пішли титри роздався голосний і протяжний “YES!” Обговорення ми все ж провели, намагалися знайти паралелі з українським сьогоденням. А після підійшли два хлопця з питанням: “А можна питання? А для чого ви це все нам показували? Що ви хотіли показати, що Путін це сьогоднішній Гітлер? Для чого оце возвишеніє єврєєв?”. Були, звісно, і позитивні відгуки, але загальне враження глядачів можна охарактеризувати цим: “Фильм сложный и давит на психику, очень много лишних эффектов, которые мешают смотреть и вообще понять суть. Со всего фильма понятно Гитлер – собака, евреев – жалко, в Израиле жить хорошо”.
А ще у нас був показ в педагогічному коледжі. Про це маємо 2 відгуки від 2х модераторів. Відгук номер раз.
Коли в нашому педколеджі проходять якісь відкриті виховні години нас зазвичай туди зганяють. І це нормально. Сьогодні наші студенти мали змогу відчути себе людьми. Вони пішли дивитись кіно за власним бажанням, навіть не під час пар, а після них! «О, ужас» – можна було б подумати.. І ще більший ужас у багатьох інших студентів, які не пішли на кіно, викликала група, яка заради #DocudaysUA та «Зламаних гілок» від Аяли Шарот перенесла собі пару.
Сьогодні ми дивились саме цю стрічку. Коротку, але таку змістовну… А ще говорили про багато цікавих речей. Як от щастя, гідність та права. І, знаєте, це чудово, що ми не лише говорили. Нас спробували навчити помічати права людей та їх порушення у звичайних, побутових, речах, на які часом і уваги вже просто не звертаєш. А подивишся уважніше на дверцята вбиральні, які не закриваються, і бачиш: от воно – порушення права на гідність. А кому, як не майбутнім вихователям та вчителям бачити це та долучатись до правової освіти та сіяти зернята знань про права своїм маленьким вихованцям та їх батькам?
Відгук номер два.
Все почалося на вході. Охоронець рішуче зустрів мене питанням про мету візиту. Я відповів про фестиваль документального кіно про права людини. Він уточнив, чи знає про це директор і чи давав дозвіл. Потім пішов у приймальню, мабуть з’ясовувати, чи можна мене впустити. Результату я не дочекався, тим більше, що Таня (другий модератор, студентка вищезазначеного навчального закладу) вже спустилася за мною. Афіша висіла прямо перед постом охорони.
Ми пройшли до аудиторії, де мало проходити кіно. Пара в студентів закінчилася. Ми пояснили, хто ми і що хочемо. Сивочолий вчитель нас вислухав, сказав, що нічого не знає і попросив зачекати рішення у коридорі. Якби не ця обставина, обговорення стрічки не було б таким несподіваним. Але про все по-порядку. Я оглянувся. І раптом, чоловічий туалет поманив мене своїм чорним чоловічком на дверях. Я зробив крок і опинився посеред кімнати з трьох очок з метровими перегородками і без дверей…
На фільм прийшли 34 дівчини з різних груп і спеціальностей. Прийшли добровільно. Мені здалося, що фільм справив враження на студентів. Говорили про родину і власну долю, про біль від розставання та покидання батьківщини, про зраду і злих людей, які нищили євреїв. Говорили, що євреї дружні і довіряють один одному і в разі глобальної катастрофи лише євреї і роми мають шанс вижити. Поговорили про права людини. Про підходи верховенства закону (який дозволяв нищити людей) і верховенства права після 2 Світової війни. Плавно перейшли до обговорення обов’язків людини. Звучали обов’язки дотримуватися законів, поважати учителів, працювати. Поговорили про прагнення до щастя, як мету життя людини. Вийшли на гідність, як основу Прав людини. Потім почали говорити про взаємодію людини і держави. Зачепили приватність (в широкому сенсі). Виявилося, що викладачі педагогічного училища систематично подають власні декларації про доходи і майно. Це мене здивувало, оскільки вони не є публічними людьми…
Потім приватність нас повернула до туалетів. Я розповів свій досвід відвідування перед кінопоказом. Виявилося, що жіночі туалети такі ж без перегородок і дверей, і так само не зачиняються. Чи йдеться тут про тотальний контроль студентів, чи про метод формування почуття престижності професії вчителя вияснити не встиг. Ця обставина вразила заступника директора, як мені здалося, дуже глибоко. Вона сказала, що після закінчення перегляду обійде всі туалети і повідомить директора про те, що це порушує права людей, які навчаються у педучилищі. Порадила студентському активу добиватися своїх прав, хоча б через забезпечення приватності в туалетах.
Місію свою виконав. Тепер надія на директора педучилища, бо саме він думає, дбає, вирішує все-все і для усіх-усіх. Хочеться вірити, що не замість усіх…
Іще один перегляд #DocudaysUA в кав’ярні «Rock Kava». Дивилися фільми, які добре зрозумілі дитячій аудиторії («Габріеля» і «Зламані гілки»), тому в ролі експертів – діти. Вони були молодці! І сказали б нам іще більше цікавого і розумного, якби нетерплячі дорослі не давили їх своїм авторитетом). Оці мами – вони завжди хочуть повчити, як треба жити. А фільм “Габріель повідомляє з Чемпіонату світу” якраз і показує дорослим, що вчитися нам треба у дітей.
В Просторі Ідей на вечірньому показі переглядали грузинську стрічку «Викладач англійської». Говорили про Грузію і Україну, про систему викладання, про радянську закалку та майбутній рік англійської мови в Україні, про мови і мовні конфлікти, про іноземні мови і вміння чути один одного. Всі були такими толерантними, що аж нецікаво 🙂
І був показ в альтернативному просторі #ADAPTER:
Сегодня пришло 43 человека, но из-за длительности фильма некоторые уходили, не досмотрев фильм, спешили успеть на нужный транспорт. Контингент был разный, в основном постоянные посетители, ребята из киномастерской, молодежь, взрослые с детьми. Под конец фильма осталось немного людей (~15). Обcуждение фильма “Притулок”: общее мнение – найти работу всегда можно, работа всегда есть, если ее не нашли, значит плохо искали, хотели сидеть на готовеньком. Было и мнение, что нельзя винить людей (якобы паразитов), но систему, которая создает такие условия. Прозвучала мысль, что каждый человек имеет право хотеть лучшей жизни, но в нашем мире не каждый человек это право может реализовать. Очень часто человек бедный, без денег, без привилегий не может надеется на “лучшую жизнь”. Также был подобный отзыв: “Важно заметить, что сделав выбор прийти на этот фильм, мы можем в любой момент нажать на паузу, уйти с показа, но сделав выбор, который сделали эти беженцы, на паузу нажать нельзя. Нельзя остановить зиму, холод, голод. Важно это понимать, когда видишь в какой ситуации может оказаться человек”.
Збірна солянка від: Світлана Овчаренко, Олег Овчаренко, Микола Герасимов, Марія Колядіна, Тетяна Гусар, Лариса Гориславець, Альона Глазкова.
* * *
ХІІ Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини в Кременчуці реалізується Кременчуцьким інформаційно-просвітницьким центром «Європейський Клуб».
Партнери фестивалю в Кременчуці:
Культурний Ді@лог, #Adapter, Центральна бібліотека для дорослих імені О.М.Горького, Управління освіти виконкому Кременчуцької міської ради, Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського, Олександрійський районний будинок культури, Олександрійська центральна районна бібліотека ім.Д.І.Чижевського, Кіноклуб «Відкрий очі», Центральна публічна бібліотека для дорослих, м. Комсомольськ, Кав’ярня «Rock Kava», ГО «Майбутнє без меж», MOLODOST’.
12 Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA відбувається в Україні за підтримки уряду Швеції.
Партнери: Державне агентство України з питань кіно, Міжнародна мережа кінофестивалів з прав людини, фестиваль Movie that Matter.
Організатори фестивалю Docudays UA: Українська Гельсінська спілка з прав людини, громадська організація «Південь», Херсонський обласний фонд милосердя і здоров’я, громадська організація «Центр сучасних інформаційних технологій та візуальних мистецтв».
