З роздумів українського сілезця (або навпаки)

Їду потягом «Київ-Кременчук». За вікном вигляд на Україну – цю ж саму, у якій живу вже чотири місяці. Якщо вірити тому, що мені говорили на семінарі в Польщі, у мене вже давно мав початися культурний шок, криза, туга, ворожість до України та бажання повернутися додому. Але я якийсь дивний, шоку в мене немає, чітких симптомів кризи не бачу, а й України теж чомусь ще не ненавиджу. Сиджу я такий у вагоні та чекаю на цей культурний шок, мов на Ґодо. Бо культурний шок – це щось, що має траплятися іноземцям. Людям, які, приїхавши до країни, опиняються в зовсім новому оточенні, усе для них є іншим, незрозумілим, непередбачуваним. І я спостерігаю цей процес у деяких людей, що приїхали до України.

Але я вже не позиціоную себе як іноземця. Або, принаймні, не повністю. Коли на зустрічі ЄВС-волонтерів у нас питали, звідки ми, і інші відповідали «фром Італі» або «фром Джермани», я, на рівні безумовного рефлексу, відповідав гордо «фром Кременчук». Коли розказую друзям про українські традиції, часто вживаю займенники «ми», «у нас» тощо. Частіше розмовляю та читаю українською, ніж сілезькою, смішать мене Гусь та Непозбувна бентега  (а іноді, хоча соромно признатися, навіть 95-ий квартал), жартую з безвізу, спостерігаю за курсом гривні, подорожую в плацкарті та їм борщ. Не відчуваю мовного бар’єру, маю друзів у майже кожній області та просто люблю Україну. Коли подавався на участь у візитах «Твоєї країни», мене відбирали, тому можу вважати, що ця країна є якоюсь мірою «моєю». Отже, іноземцем я є тільки трішки.

Проте, чи я є українцем? Повністю бути ним не можу, я же сілезець. У мене нема ні краплі української крові, не маю українського паспорту (є тільки посвідка на тимчасове проживання…) Але для себе я видумав термін «трішки українець». Тільки трішки, тому що в мене є змішані корені. Тільки трішки, тому що не дуже добре знаю історію України. Тільки трішки, тому що погано володію українською мовою і постійно змішую її з мовою сусідів.

Але в принципі все те, що я вище написав, міг би сказати про себе майже кожен у цій країні, стопроцентних українців не існує. Моя «трішки-українськість» є лише підтвердженням цієї українськості. Їду оцим потягом я – трішки іноземець та трішки українець – та дивлюся через вікно на Україну. На мою Україну.

 

1 коментар до “З роздумів українського сілезця (або навпаки)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.