Моє життя до EVS не було якимось визначним чи легендарним. Звичайнісіньке собі життя, як і тисячі інших. Закінчив школу, любив читати, історію і спорт. Закінчив педагогічний університет, тепер я по спеціальності вчитель історії та правознавства. По спеціальності так і не працював ні години 🙂
Все своє свідоме життя (а воно в мене розпочалося із 16 років і дало мені важкий урок, який, я гадаю, засвоїв на всі 100 %) я хотів допомагати іншим. 16 років для мене були якимись визначальними чи що. В 16 я намертво зв’язав себе ткацьким вузлом із організацією ПЛАСТ і в подальшому із Загоном Червона Калина, тому що без спорту і своїх братчиків я себе не уявляю.
Я все намагався себе знайти в котрійсь із професій, працював кур’єром, продавцем-консультантом, різноробочим на будівництві, старшим вихователем і фізруком на дитячо-юнацькому таборі влітку. Всі професії мене трішки лякали, я не хотів все життя витратити на щось беззмістовне, на те, що не принесе користі. Намагався шукати обхідні шляхи. Мені було 24 роки, за плечима був величезний багаж педагогічної та спортивної діяльності, за що мушу дякувати ПЛАСТу та спортивним клубам міста Рівне, в котрих я займався. Роботу вчителем історії у себе в місті я не знайшов. Звісно, це ж найпоширеніша спеціальність ну і не найбільш високооплачувана. Як казав нам викладач на лекціях: «Вчитель – це покликання…» Ну хоч це і моє покликання, але свою сім’ю (так я собі думав і думаю зараз) я б на зарплату вчителя типової української школи не зміг би прогодувати. Почав шукати варіанти. Гра на гітарі, гра в молодіжному театрі, писання віршів та пісень не могли мене прогодувати. Почав відчувати тиск зі сторони старшого покоління (з боку свого батька), довго вдома не хотів залишатися. Тим більше, завжди мріяв побувати за кордоном.
Ще така історія: якось сиділи ми із моїм кращим другом, пили каву, говорили про майбутнє. Революційні рухи вже почали стихати, Янукович і Ко звалили в Ростов-на-Дону. Ми собі сиділи, лялякали, ділилися планами. Я кажу: «Старий, знаєш, до кінця року я звалю жити в інше місто. Може до Львова, може до Києва». Старий посміявся, поплескав мене по плечі і сказав: «Ага, ага. А я в Канаду поїду на навчання і там лишусь».
Ну що, я поїхав, а друг поки лишився в Рівному 🙂
Поїхав я на EVS проект. До поїздки я й не знав, що таке існує. Уявіть: мені 24, а я про такі програми не чув. Дивина. Можливо, я не там навчався, чи не там гуляв темними вечорами? Але маю одного чудового товариша, котрий приймав у мене присягу пластуна-учасника в далекому 2007 році, це Віталій Шпак. Я поділився з ним своїми думками, що хотів би поїхати десь, поподорожувати, правда планів не маю. Він мені розповів трішки про європейські проекти, познайомив із подругами, котрі вже в тому русі були учасницями. І я давай дивитися і шукати можливості.
Ще я закінчив одну програму неформальної освіти «Майстерня громадської активності» (став менеджером неприбуткових проектів), підписка на розсилку якої мені й принесла щасливий квиток на волонтерство у міжнародній організації «People in need» (Словаччина).
Я й не сумнівався, їхати мені чи не їхати. О, Боже, це ж на цілий рік! Це ж інша країна! Як ти? Що ти? Я дивився на нові можливості із відкритими очима, бачив у тому шанс, котрий мушу використати. Гадаю, я його використав на всі 100%. Хотів виїхати подалі від родини, подалі від свого попереднього життя, здобути нові знання, здобути ще один щабель, стати старшим і самостійнішим у житті. Це мені вдалося. Голова моя світлішою ще не була, а натхнення працювати маю стільки, що дивитися на лінь не можу. І не терплю тих, хто скаржиться на своє життя. Є люди, котрим у 100 разів гірше ніж мені, ніж вам. Тому підняли носа і пішли пахати, як казав кумир мого дитинства Кузьма Скрябін – Андрій Кузьменко.
Павло Грицюк
